Життя після травми: як знову знайти опору в собі та інших

Після травми або хвороби, які змінюють можливості тіла, людина зустрічається не тільки зі змінами у фізичному стані чи можливості пересуватися/взаємодіяти із навколишнім середовищем звичними способами. До цього майже завжди додаються відчуття, що колишній спосіб життя або звичне «я» зникли разом із травмою/хворобою.

Наприклад, змінюється спосіб пересування (милиці, протез, крісло колісне, потреба перебувати у горизонтальному положенні) або спосіб/можливість сприйняття навколишнього світу (зниження або зникнення слуху чи зору, тинітус, зміна смаку, запаху після черепно-мозкової травми). Такі переживання зазвичай тривожні, болісні й досить самотні. І ці переживання абсолютно нормальні після отримання травми або проживання хвороби. Та після перших важких тижнів або місяців горювання і втрати за звичними можливостями і життям настає час прийняття себе у новому світлі.

Що означає «прийняти» по-справжньому? 

Прийняти не означає «змиритися й забути». У даному контексті йдеться про віднаходження нових точок опори, посттравматичне зростання і пізнання нового/нової себе у цьому світі. 

Що допомагає в цьому процесі:

• Дозволити собі час на горювання. Втрата колишніх можливостей абсолютно реальна. Злість, смуток, розгубленість – її природні реакції. Не треба квапити себе «налаштуватися позитивно», «жити далі», «чавити лимонад з лимонів». Зараз потрібен час та емоційна підтримка від рідних.
  
• Переглянути, а не відкинути. Якщо раніше ви любили садівництво, а тепер не вдається проводити час годинами нахилившись до рослин чи стоячи, є адаптовані варіанти: контейнерне садівництво, балконні рослини, вирощування мікрогріну на підвіконні тощо. Тобто буквально ставити питання не у форматі «що я більше не можу?», а «як це може виглядати тепер?». До речі, терапевтичне садівництво зараз набирає обертів в Україні та виходить в окрему практику.
  
• Починати з малого і конкретного. «Прийняти нове життя» –  занадто велике завдання. Варто почати із «сьогодні я зроблю каву сам/сама» або «сьогодні я попрошу допомоги». Маленькі кроки будують нову впевненість.
  
• Говорити про свій досвід і переживання. З психологом, з людиною, яка пройшла схожий шлях, з близькою людиною поруч. Досвід, який залишається всередині, важчає, кам’яніє, стає болем і розпачем або цинізмом і холодом. Досвід, який ми розділяємо з іншими стає зрозумілим і керованим. До того ж одними з кроків до посттравматичного зростання є виговорювання і зміна наративу. Тобто перепрошивання історії новими сенсами. До речі, можна скористатися практикою проживання складних життєвих подій та спробувати змінити наратив власної історії.
  
• Пам’ятати: адаптація – це процес, а не результат чи подія. Вона не відбувається одного дня. І не відбувається по прямій. Завжди будуть дні кращі і гірші. Саме так ми і живемо – кардіограма має злети й падіння, біологічні ритми людини піднімаються і падають вниз. Інколи все буде вдаватися, а інколи день просто мине. І добре.

Де шукати точки опори і підтримки, щоб продовжувати жити життя 

Першою і основною точкою опори для себе станете саме ви: ваш настрій, цілеспрямованість, впертість, співчуття до себе, цікавість до життя, злість, вміння радіти маленьким перемогам, планування, кроки щодня і підтримка та підбадьорювання себе. 

Щодо зовнішніх опор, то ними можуть бути:

• Люди поруч. Так, не всі зможуть зрозуміти ваш досвід, і це нормально, адже ми розуміємо тільки те, що проживаємо самі. Та серед близьких майже завжди є хтось, хто готовий бути поруч, якщо сказати йому або їй прямо: «Мені зараз важко. Побудь зі мною» або «Мені потрібна конкретна допомога з ось цим». Близьким інколи важко, бо вони хочуть допомогти і не знають як або бояться зачепити, нашкодити, засмутити власними емоціями. Люди часто не допомагають не тому, що байдужі, а саме тому, що не знають як і бояться зробити не так. Конкретне прохання знімає цю розгубленість і полегшує життя двом сторонам.
  
• Фахівці. Реабілітолог, соціальний працівник, психолог – кожен із них закриває окремий шматок потреб і мають працювати разом (за можливості) або послідовно один за одним. Не треба вирішувати все самотужки. Звернення до фахівця – це ефективне використання ресурсів і можливість отримати кваліфіковану допомогу та професійну підтримку.
  
• Люди зі схожим досвідом. Це окремо важлива точка опори, оскільки така людина пройшла або проходить схожий шлях, може зрозуміти без слів чи підказати неочевидні рішення. Варто шукати онлайн-групи підтримки або, за можливості, такі групи в громаді і навіть створювати самостійно, якщо їх не виявиться. Для цього часто потрібні активні соцмережі та будь-яка платформа на кшталт ZOOM чи Google meet, де можуть зібратися і поговорити «свої».
  
• Діяльність і сенс. Якраз доповнює останню пропозицію попереднього пункту. Коли ми відчуваємо «я роблю щось важливе/я можу допомогти», то отримуємо дуже сильну опору. Також сюди можна віднести не тільки групи підтримки чи пости із власним досвідом, які допомагають іншим, а  ще хобі в адаптованому форматі, волонтерство онлайн (наприклад, навчати дітей з прифронтових територій), навчання чомусь новому, участь у спільноті.

Коли є сенс, з’являються сили.

З чого почати?

• Визначте одну людину, якій можна зателефонувати у важкий момент. Домовтеся із нею про таку можливість. Людина має право відмовитися. Тоді шукаємо далі. Завжди знайдеться той/та, хто готові зараз підтримати. 
• Знайдіть одного фахівця, до якого можна звернутися (для початку, можливо, у реабілітаційному центрі або за їх рекомендацією).
• Знайдіть одну онлайн-спільноту або групу людей зі схожим досвідом або спробуйте зібрати таких навколо себе, якщо відчуваєте у собі сили. 
• Визначте одну справу, яка дає вам задоволення або відчуття сенсу, і робіть її досить регулярно, навіть якщо короткими проміжками часу або із перервою. 

Не потрібно одразу будувати цілу систему підтримки. Достатньо одного кроку в кожному напрямку.